mcheetan

маршрут:
місто Івано-Франківськ - перевал Кривопільський - полонина Веснарка - гора Костриця - хребет Костриці - село Великий Ходак - село Стаїща - село Кривопілля - місто Івано-Франківськ
довжина:
близько 25 кілометрів по Google Earth. Це загальна пройдена відстань (включно з необовязковою прогулянкою по трасі від Стаїщ до Кривопілля)
набір висоти:
близько 600 метрів (вийшли з Кривопільського перевалу (висота 969 метрів) - найвища вершина на маршруті гора Костриця (висота 1586 метрів) - спустились в Стаїща (висота 700 метрів))
група:
я і Віта v_kvitka
дата:
24-25 жовтня 2009 року
погода: 
обидва дня надзвичайно тепло, як для пізньої осені. Над ранок плюсова темпаратура.

пока вот все носились с гриппом да с паникой, осень сделала финт ушами: подморозила лужи, скинула с деревьев остатки листьев и невероятно ярко зажгла солнце.

настроение наконец поднялось. жисть опять (или снова, хз, :) стала кльовой.

вообще весело так. когда грипп начинался я лазил по городу в маске и тихо перся с людей - как они подвисали увидев маску )
сегодня все шли в масках, а я, уже без маски, шел и всем улыбался. люди опять подвисали - в широко открытых глазах явно читалась техническая инфа БСОД ))

з.ы. ну и слили релиз Dragon age: origin, ждать конца недели не придецо :)

ну в общім збирали гриби.
наслухались про вранішні, трошки підморожені, хрумкі опеньки
просто безподібне повітря в лісі на сході сонця

ну і вирішили собі повторити. от тільки за 2 години блукання лісом найшли дві з половиною сироїжки. а мну навіть єдного файного мухомора для фотосесії не знайшло. вобщім намочили ноги, замерзли, втомились і вирішили нарешті присісти-поснідати: водка-бальзам, помідорки і канапки.
набрались пристойно, на порожній шлунок-то. якось зібрались. довго думали куди іти додому і хто ми - врешті повалили. кудись.
Пройшли кроків 20 і зависли на добру годину - понад невеликим овражком росли цілі плантації підпеньків...

вобщім як в анігдоті про того рибака:
дві години дружина чистить коропів, карасів, сомів. На третю не витримує і кричить на чловіка:
- ну шо ти все як не люди?! Хіба не можеш нормально, як решта чоловіків, на рибалку їздити???



( власне рибалка... еее... гриби тобіш )) )

неоархІтек(с)турний

Нам в котре не повезло - сінг випав десь через 12 годин після того як ми звідтам поїхали... тому замість 100% білих фото чергова підібірка бавлянки з кольорами.




( продовжити фотопрогулянку )

... не буд`е земи сего року, йок...
я йму віри сему вуйцю і крокую далі


Знаєте, їдучі в гори наприкінці жовтня, немає бодай єдної причини не вірити в сніг. В білу смугу, що зливається з горизонтом. В хуртовину удосвіта. В мокрі ноги, хай вже там.
Тим дивніше розглядати майже десатуровану осінь в найгірших її варіаціях: ноги таки мокрі, але горизонту не видно за місивом сніжних хмар, обіцяна заметіль з яких не розпочинається не те що зранку, але й навіть впродовж цілого дня.
І тут виявляється, що подібна мандрівка теж може бути неперевершено-втаємниченою. Казкою.

Температурні казуси. Часові казуси. Просторові казуси. Казуси в спілкуванні. З горами, гуцулами і супутницею.

... приємної мандрівки!









( елементи снігу. обережно! при натисканні сніг зникає )

7 днів дощу - то байка. Комусь, значить, добре вірші пишеться. Але ж іноді осінь буває і такою. Вона, зрештою, буває багато кращою, але з тижневими дощами - особливо вибирати не доводиться :)

всім, хто прокинувся ближче до обіду і не побачив нічого крім дощу

всім, хто вже встиг дізнатися прогноз погоди на вихідні

всім, хто забув, що осінь теж може бути сонячною

смйл, плз )

або мандрівка суботнього вечора



Напрямок "На Бистрицю" взагалі один з улюблених. Спочатку Пнів, з його ледь не найкраще збереженими в області мурами, потім, по праву руку, НАФІГашна база в Биткові, далі - старовинне кладовище в Зеленій, дерев'яний (як і більшість хат) вказівник в Максимці, замість звичного автомобільного знаку, потім Бистриця, де в самому центрі зливаються одразу три потоки (Салатрук, Довжинець і сама Бистриця) - щоб пізніше потрапити до звичайних франківців через кран до каналізації. З самої ж Бистриці напрямків безліч. Можна полегеньку на перевал Легіонерів, по старій брукованій австрійській дорозі, можна дряпатись альпійкою через Дурню-Гропу-Чорну Кливу, можна на Буку - пожахатись понищеним схилам, можна на хребет Добушанку-Ведмедик і далі до Малого Горгана і Синяка, або в напрямку Осмолоди на обидві Сивулі.

Цього разу все значно прозаічніше. Ніяких 1700 жерепом і камінням! Проста і звична, розухабиста сільська дорога. Знайти просто: в центрі Пасічної правий поворот і, через два моста, з бетонки в болото. Про те що це - гори, нагадують лиш весняні селеві потоки, що розтинають гори, та різна арматура і цистерни - місцевий шмір збирати і складіювати. Маркування на трасі, все як має бути, тільки от сам поворот на водоспад - як завше вгадується на інтуіції.

Водоспад чудовий, неповторний завдяки роздвоєному руслу і скалі що нависає над самою водою. Тут добре відчувається, що саме в аналогічному каньйоні утворилась Ніагара - тут майже все те саме. Ну хіба води "дещо" менше. Певно вся іде на потреби розкішної дачі, що будується одразу над водоспадом.

Дещо незвично було дізнатися, що вода в ці дні цілком придатна до купання. Не півгодинного сидіння в воді - лишень короткочасного занурення під водоспадом, але і цього виявилось цілком досить щоб відчути всю силу води, що летить на тебе безперервним потоком.

( фотододаток )

Вельми впевнений, що романтєг з мене цілком пристойний.
Ну хоча б деколи.
Будь-якого випадку в гори зїздив просто чудово.
з.і. пейзажі напідході, готуєте трафєг.

На улице шел дождь, так что проверять всё ли взял было неудобно. С горем пополам переикадав документы в сумке, часть из них намочив, слегка успокоился и вложил наушники поглубже. Перебивать шум дождя и собственного чваканья лужами. День не задался с самого начала и теперь оставалось только шататься городом, выискивая всеч, кого должен был посетить.
Думать было сложно. Куда там - в затяжные дожди я и после обеда сонный. А тут ещё целай куча мини-квестов, мишенов, и таргетов. Мысли от них отталкивались - как волны от мола, абсолютно незаметно.
Проезжающая мимо машина окатила ноги водой. Звука я не слышал, только когда первые капли стекли штаниной в кросовок, поувствовал неладное. Пусть. Косой дождь - и так буду мокрый весь.
Первым пунктом стояла школа. Старое, ещё довоенное здание. С пристройкой начала шестидесятых. В общей дождевой полутьме ярко выделялись окна - освещённые неоном и детскими лицами. Безусловно 12 лет назад, когда я ещё силел в этих же класах, кто-то также смотрел в окна, и только вместо неона там были бляклые люстры с паутиной.

Директрису я не узнал. Вполне очевидно - я и не расчитывал, но уловить что-то знакомое всё ж надеялся. Возможно - стоило пройти этажами, посмотреть на ребят, прислушаться, стоя за двермя класа, к ровному гулу по ту сторону. Я не стал. Я когода-то обещал не появляться даже на пороге этого дома. Тепрь обещание уже не имело смысла, но желания окунуться в тот мир, тоже не придало.

О чём мы говорили? Не знаю. Могу точно сказать что сказали друг другу больше слов, чем за пять лет на школьной лавке. Помню - она была несколько польщена предложением и согласна на мелкую помощь. Что ещё? Наверно ненужные светские бла и фальшивые улыбки.

Ненужное бла и фальшивые улыбки - это всё что оставила мне школа, когда я уходил из неё в середине девяностых (да ещё личное дело, которое я в следующую школу не отдал - до сих пор лежит у меня в папке). Тоже самое - теперь. Только в этот раз уж совсем никаких бонусов. Если не считать такими мои мокрые ноги.

Дальше шел пиная каштаны. Они весело прыгали лужами и, иногда, попадали в припаркованые машины, оставляя мне угадывать изменилось ли что-то за прошедшее десятилетие...

Поступо накотилось, то може наваіть і добре. Ніч з літа в осінь я провів в горах і там не було нічого що б віщувало ЇЇ. Але потім були одинокі-холодні домашні ранки і і дівчата з пеналами в руках і мерседеси різко гальмуючі перед школою і хвора вервичка друзів і зрештою оте відчуття чогось забутого.

Я забув піти на навчання.

Я, гот його дем, їбать ту люсю, блянах, вперше за останні 17 років не йшов на навчання 1 числа (і другого і, вочевидь, десятого), за що маю жорстоку ломку. Відчуття загубленого нема. Ну звідки? Але, припустимо, постійно чую за собою що щось забув. Щось важливе, чого не можна було забувати. Наприклад збір випускників Л-99-1 (maliatko, привіт :). Наприклад поїхати - як 90 % десь за кордон, або, як мінімум, до Києва. Забув.